Ця проблема – не поодинокі випадки, а системний збій, що перетворює запобіжний захід із превентивного інструменту на фактичне покарання до вироку суду.

Ілюзія аналізу: формальний підхід до ризиків

Основою для обрання будь-якого запобіжного заходу є, окрім обгрунтування висунутої підозри у вчиненні злочину, доведення прокурором наявності конкретних ризиків в поведінці підозрюваного: переховування від слідства, знищення доказів, впливу на свідків тощо. Слідчий суддя зобовʼязаний належним чином дослідити ці питання. Однак ухвали слідчих суддів часто демонструють формальний підхід. Замість реального, критичного аналізу доводів сторони обвинувачення, судді обмежуються копіюванням тексту клопотання прокурора.

Ризики не отримують належної оцінки. Вони декларуються, але не доводяться. Аргументи сторони захисту, які спростовують ці ризики, часто ігноруються. В результаті ухвала стає не актом правосуддя, заснованим на глибокому аналізі фактів, а адміністративною формальністю.

Застава як приховане покарання

Окремої уваги заслуговує питання застосування застави як альтернативного триманню під вартою запобіжного заходу. Цей інструмент, покликаний забезпечити належну процесуальну поведінку та право на свободу підозрюваного, в українських реаліях часто перетворюється на інструмент тиску та покарання. Розмір застави нерідко визначається не на основі реальної майнової спроможності особи та збалансованої оцінки ризиків, а виходячи з тяжкості інкримінованого злочину чи інших, часто неочевидних речей.

Такий підхід прямо суперечить практиці Європейського суду з прав людини та національному законодавству. Застава, розмір якої є свідомо непосильним для підозрюваного, перестає бути альтернативою триманню під вартою. Вона стає його синонімом, порушуючи принцип презумпції невинуватості та перетворюючи запобіжний захід на фінансову репресію. Баланс між інтересами слідства та правами людини втрачається.

Стратегія захисту: відмова від емоцій на користь логіки

У такому середовищі, де судові рішення мають великий шанс стати простою формальністю, ефективний захист потребує не гучних заяв, а холодної, раціональної стратегії. Його основа – не емоційні апеляції до суду, а скрупульозна, майже математична деконструкція позиції сторони обвинувачення.

Робота захисту полягає в тому, щоб:

  • Продемонструвати відсутність ризиків. Не просто заявити про це, а надати докази: міцні соціальні зв’язки клієнта, наявність у нього постійного місця проживання, роботи, утримання родини.
  • Розбити аргументи прокурора. Виявити логічні помилки, відсутність доказів, що підтверджують заявлені ризики, та продемонструвати їхню абстрактність.
  • Обґрунтувати застосування більш м’яких заходів. Довести, що мета запобіжного заходу може бути досягнута без тримання під вартою чи непомірної застави, наприклад, через особисту поруку.

Завдання адвоката – перевести процес із площини формального копіювання у площину реальної змагальності та інтелектуального аналізу. Це вимагає не просто знання закону, а глибокого розуміння логіки процесу та здатності будувати захист як точну, багатоходову партію.

Проблема необґрунтованості ухвал про застосування запобіжних заходів є маркером глибоких системних вад у кримінальному судочинстві. Вона створює ситуацію правової невизначеності та тиску на особу ще до того, як її вину буде доведено. 

В таких умовах єдиним дієвим інструментом для відновлення балансу є спокійна, виважена та інтелектуально сильна позиція захисту. Позиція, яка ґрунтується не на боротьбі з системою, а на утвердженні логіки в хаосі , змушуючи судовий процес повернутись до своєї первинної суті  – встановлення істини через раціональний аналіз фактів. І це дійсно можливо…